Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/114

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 113 —

До Ростову їхали щось біля 3 тижнів і усі у ваґоні перезнайомилися, хоч розмовляли мало, бо як починалась розмова, переважно ставала сумною, читати теж не читали, було темно тай не хотілося, здебільшого бавилися хто в карти, хто в шахи та ще чимало часу забірало гріти воду, варити страву і т. ин. Де далі все виразніше виявлялося цілковите розбиття денікинців. Перед Бахмачем знов простояли трохи не цілу добу, щось на переді було неспокійне. Нарешті рушили і поки доїхали до Сум, вже почули, що большевики захопили Бахмач. Під Харковом те саме почули і про Суми. У Харкові простояли чогось 5—6 день, мабуть через те, що усі шляхи було забито поїздами утікачів та з військом, яке посилалося на фронт. Але з військом діялося щось непевне. Поуз нас проходило багато військових поїздів на північ, а одночасно в поїздах, що тікали з півночи було повно військових. Здебільшого се не були окремі частини, яка шли б на переформування чи на спочивок, а поодинокі офіцери і салдати, що тікали з фронту, дехто вистаравшись на командіровку, а більшість без всякої законної причини. Їхали вони мішма з утікачами ріжного стану, що розбігалися, не знаючи куди та що робитимуть далі. Сим разом тікали не самі заможні буржуї, а і багато