селян та робітників. У ваґонах було мов напхано людьми та їхнім баґажем, страшний бруд, скрізь лазили воши, од яких в тій тісноті не можна було врятуватися, і як наслідок того починалася пошесть тифу, поруч з здоровими лежали слабі, навіть мертві. Ні догляду, ні допомоги недужим не було ніяких, і в темноті та тісноті не зразу додивлялися, чи лежить слабий, чи вже вмерлий. І на великому харківському вокзалі така тискнява, що ледве можна просунутися. Не тільки по вокзальних залах, де ще сяк-так топилося, товпилося стільки люду, що доводилося переступати через лежачих, а і в холодних коридорах залишився тільки вузенький проход, скрізь сидять та лежать люде на купах брудних жмутів, шмаття, та усяких збуйвиків; холодна плиточна долівка від наношеного з вулиці за ногами розтаявшого снігу вкрита рідкою грязею, з холодних стін патьочками стікає масна брудна вохкість, що осіла од людського дихання. Ні на вокзалі, ні у ближчих крамницях сливе не можна діждати черги, щоб здобути якоїсь їжи або окропу до чаю. Посуд, ножі, віделки не милися, аж гидко було не те їсти, а і дивитися на подану страву.
В тих обставинах усі страшенно перевтомлювалися і зденервувалися. На око і ввесь натовп і кожна окрема людина,
