Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/116

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 115 —

здавалося, цілком піддалися апатії, але досить було найменшого випадкового приводу, щоб викликати у кожному з тих людей, скрайну лютість, сльози і розпач.

Настрій військових був прямо зловісний. Вони втратили всяку надію, всяку віру, передбачали свою неминучу загибель і з одчаю більшість втратила усяке почуття чести та обовязку й нехтувала усіма суспільними звичаями, які для середньої людини часто мають більшу обовязкову силу, ніж совість чи честь. Військові трималися звичайно своїми окремими од иншої публіки гуртками. З їми їхали якісь молоді дівчата чи жінки, мабуть милосердні сестри. Серед цілого натовпу людей поводилися вони з жінками занадто вільно, не стримувалися ні з якими словами, ні з якими лайками, в голос переказували масні анекдоти, прилюдно обіймали і загравали, погані слова, силуваний безсоромний регіт сповняли хату. При тому, що в тих обставинах і чоловіки і жінки були перетомлені, неохайні, не прибрані, навіть брудні і не викликали ніякого естетичного почуття, сі непристойні блягускання та поводження не мали в собі навіть краси еротизму, а здавалися робленими та бридкими.

Дисціпліна і навіть проста чемність до старших зовсім затратилися. Нераз