Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/122

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 121 —

в чім стояли, на одчай Божий. Усі силувалися завіряти себе, що ще є, надія що не все пропало, бадьорилися, заспокоювали один одного, але в очах світився неспокій, у настрії помічалося напруження. З одчаю люде боліли, инші пускалися на те, на що зроду не попустилисяб раніше: крали, мошенствували, жінки торгували собою… Скільки гірких од одчаю, од сорому, од зневірря сліз виплакано тут десь на одинці, найбільше серед темнхи ночей.

***

У Ростові я зустрів багато рідних і знайомих, що теж мусіли тікати од большевицької навали. Скільки з їх не витримали сього тягару, скількох большевики таки нагнали і забили. Скількох вже немає на світі. Тяжкий жаль тисне душу за їхні страждання, муки та смерть…

VI.

Ми збиралися перебути в Катеринодарі яких 2—3 дні, щоб одпочити та одержати гроші, переведені з Харкова на катеринодарську контору державного банку і після того зразуж їхати через Новоросійськ на Одесу, а звідти десь за кордон пересидіти там поки упадуть большевики, бо тоді ми, як і усі, були певні, що те мусить статися, хоч і невідомо яким способом, та невдовзі. Але переведенню сього плана