Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/123

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 122 —

сталася несподівана перешкода, така чудна і разом така характерна для денікинського безладдя, що обминути не розказавши її не можна. З державного банку не хотіли видавати грошей, одмовлялися тим, що вони не одержані. Тимчасом в мене був перевод, а відповідати за цілість їх у дорозі повинен був банк, а не я. Що дня протягом двох тижнів ходив я до банку довідуватися та споритися з директором, поки на решті він признався, що справа власне виглядала ще чуднішою. Гроші фактично прийшли вже давно, але видати їх він таки не може. Чому? — „Бо є такий наказ з Ростову нікому не видавати“. Таж то мої гроші? — Се мене не обходить, у мене наказ не давати нікому. Можу видати, тільки хіба буде особливе розпорядження“ Довелося мені в тій справі їхати до Ростову. Сі видатки на подорож і на життя в Катеринодарі був за великий наклад за пересилку через банк невеликих грошей, а як би не протекція до міністра фінансів то дарма на все, яб таки і не одержав їх. І з протекцією водили з тим довго, перевели мені ще днів 10 і мусів я ще раз телєґрафно нагадувати в Ростов про своє діло.

Се затримало нас у Катеринодарі більш як місяць, а тимчасом прийшло до справжньої біди. Вийшов наказ, що кликав до війська всіх ґімназістів старших класів,