Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/127

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 126 —

культури набірала вона неприродніх собі небажаних рис.

Ще діди і батьки кубанського хуторянина збройною силою ствердили своє посідання сим краєм; сам він поорав та засіяв сі простори дикого степу. Він почуває себе дійсним господарем їх, почуває повагу до себе. Коли на його наступає чужа культура, то вихваляється перед їм, ставиться до його звисока, хоче його зденаціоналізувати, він не хоче скоритися їй та й не бачить для цього рації. Алеж не маючи своєї інтеліґенції, сам часто неграмотний, не знає, як одбиватися, не вміє сам собі довести своє право і свою висшість перед тією навалою, насторожується, стежить за кожним словом своїм, за кожним рухом, боїться ступити, боїться вимовити слово, щоб не осрамитися. Приїхавши з хутора, де він все привітний і гостинний, бо почуває себе господарем, до міста, де все йому чуже та підступне, де люде, на його думку, не варті і доброго слова, а заносяться перед їм, робиться він непривітний, мов здичалілий, переймається фальшивим соромом і сам почуває, що мов розгублює розум та стає 10 раз дурніший як дома.

Городяне ще безпорадніші перед тією навалою. За нею сила і влада. Вони по своїх справах не можуть, як хуторяне, врятуватися від неї в степу, мов у фортеці,