Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/134

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 133 —

поїзд рушав в 3 години в день тогож дні, а большевики вже були недалеко, ми потішали себе, що в неї може звичайна простуда і зважилися їхати. В дорозі вона заслабла дуже, тиф був сильний. Весь час лежала вона непритомна. Лікаря ніде не можна було знайти, тільки двічи пощастило на якихсь станціях запрохати фельдшерів. Пріч неї у нашому ваґоні лежало ще двоє слабих на тиф. Їхали ми до Туапсе аж 8 днів. За Армавіром з якоїсь малої станції довелося вертатися назад до блищої великої, де малась військова охорона, і перечекати там цілу добу, бо напереді йшла бійка з зеленими, на другій простояли годин 10, бо шлях було зупинено броневіком, який зійшов з рельсів під час бою.

Нарешті ми прибули до Туапсе. Їхати з недужою далі було неможливо, треба було на якийсь час оселитися тут. Ні до Грузії, ні до Сочи пароплави не ходили, не йшла і залізниця на Сочи. Наші попутчики збіралися їхати в малій шаланді, де доводилося сидіти або в холодному трюмі такому низькому, що ніяк було і стати просто, або на чердаці на холодному вітру. Море було холодне і дуже хвилювалося, шаланду кидало як тріску. Про те, хто не був слабий, зважилися їхати та в дорозі так настраждалися і так настрахалися, що не доїхавши встали в Сочи,