ський робітник. Він наче не брав в нічому безпосередньої участи і тримався осторонь, та в дійсности мабуть був приставлений до їх за старшого, щоб керувати трусом там, де помітить якісь прикмети контрреволюції. У нас він не бачив для себе чогось цікавого. На вигляд був він інтеліґентніщий від червоноармейців і часом спиняв їхнє нахабство, грубість та грабіжництво хоч здебільшого мабуть „з тактичних причин“, вважав за краще не чути й не бачити, що діється перед його очима.
На нараді у Червоному Хресті, одноголосно було вирішено, що нам треба їхати до Київа. Цього вимагали і справи, бо хоч і переказувалося, що Червоний Хрест визнаний большевиками, та істнуватиме і далі, та не відомо було у якім складі, та з якими завданнями. Грошей у нас не було і ми не знали, що маємо робити, вимагали цього і наші особисті інтереси, бо наші сім'ї залишалися у Київі. Отже ми вирішили клопотати у большевицької влади про дозвіл виїхати до Київа і про ваґон на переїзд.
Наше рішення ще зміцніло, коли п. Комірний (український ґубернський комісар Одеси за часів Центральної Ради а здається і за Гетьмана), який теж залишився у Одесі, переказав нам нишком пораду свого особистого знайомого, —
