Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/42

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 41 —

неприємна і тяжка тим паче, що поки я складав пояснення, через хату раз-у-раз шмигляли то той то инчий товариші-комуністи, наставляючи в наш бік вуха.

Не знаю, чи допомогли тому мої свідоцтва: згадане од селян і подібне од робітників цукроварні, у якій я був членом правління, але справа моя того разу ще не була вирішена і мене одпущено до дому. Ми з жінкою не схотіли ще вивіряти долі і тогож дня виїхали до знайомих у Святошин, поки знайдеться кращий притулок.

Та одразу видко було, що Святошин не є доброю схованкою. Він був повен большевиками всякого ґатунку, більшість дач була заселена їми, у лісі було повно червоноармейців, скрізь розставлена варта, раз-у-раз полохали з рушниць. Саме тоді повстанці приступали часто аж до Київа і большевики сторожко вартували і в Святошині треба було дожидати трусів та перевірок. Отже пересидівши там два дні ми визнали за краще повернути до Київа і переховуватися там ще кільки день, поки нарешті зявилася можливість виїхати на Лівобережжа.

IIІ.

Їхати довелося у вагоні одної радянської інституції, по перепустці, як радянський урядовець, та не дивлячись