Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/51

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 50 —

малі я не прійду, а я вот опять прішол, здравствуйте!

Мороз йшов поза спиною од його слів та його погляду.

Він знову хотів арештувати Н. і знов не арештував під умовою, що той другого дня приїде сам ніби на допит до їхнього чека в те село, де було повстання.

Коли жінка Н. з ляком спитала чи там арештують чоловіка, чи він ще повернеться, чекіст одповів грубо:

— Там відно будєт.

Він погодився на се ніби з тієї причини, щоб не робити заколоту в інституції, де служив Н., та я певен, що то був з його боку підступ. Не маючи доказів винности Н., він рахував на те, що той спробує утікти, поробив заходи, щоб його на тій втечі зловити і використати її як доказ винности. Брак доказів не пошкодив йому зробити все, що надумався, та він всеж бажав мати якісь оправдання.

Я не в силі переказати того почуття безпорадности, гіркої образи та одчаю, яке обхопило нас усіх, коли нарешті ця банда, назнущавшись та вимотавши усі нерви, пішла. Усі розуміли, що кладеться на лихо, а про те, така вже природа людська, що жевріла надія, що може минеться щасливо, що неможливо, щоб загубили людину ні в чім не винну…