шевицький проґрам не відповідає їхнім інтересам. Не могли погодитися ні з невизнанням власности, ні з забороною торгу, ні з реквізиціями, ні з деспотизмом та жорстокістю большевицької адміністрації, з її втручанням у селянські справи. „Що мені з того, що він мене товаришем іменує“, казав мені кучер цукроварні, „а він з тим товаришем поводиться так, як зі мною і справник не поводився. Якось віз я нашого комісара на фаетоні, а він пяний, одно гука „швидче“ та вихопив шаблюку з пихов тай вимахує мені нею над головою“. Що то за порядки, казали селяне, що „вони найрозумніших людей порозгонили, а самі посідали порядкувати — та все або злодії, або неуки“. Казали, що „на все наше село залишилося зпоміж селян тільки три большевики, з яких один дурень, а двоє підсипалися до большевиків за всякі басаринки“. Сих двох дуже не любили. В одного з їх згоріла на хаті покрівля. В селі гомоніли, що хату підпалили в день і трохи не при людських очах два москалі денікинці і не тому, що господар був большевик, а за те, що він заспорився з їми за покрадений мед. Людей сей випадок дуже обурював, гомоніло все село з великим роздражненням, але не тому, щоб жаліли погорільця, а тому, що кожен почував себе небезпечним од такої
