дрієвич тим, що вмовляли його, їхати з ними. Це вже не жарти! Комусь ізхотілося посварити нас із людністю й вони сіють про нас ворожі гадки. Та я не чуюся винним перед людьми й не поїду, щоб не давати приводу казати, що я сам визнав правдивість того, що плещуть на нас.
— Хіба ж тепер про те йдеться, хто дійсно винний? — доводили Левкові Андрієвичові. — Серед заколотів і невинному буде таж шана, що й винному. Люди просто заздрять тим, що щось мають, хочуть забрати твоє, а щоб не сором було, треба, щоб ти був винний. Ти тільки настраждаєшся, над тобою знущатимуться, може і вбють, так чи ж варто того дожидати? Однаково тут ми свого не оборонимо. Краще десь треба зібрати силу та звідти вже обстоювати себе…
— Я знаю, що людям заздро на моє й вони хотіли б його забрати, — відказував Левко Андрієвич. Та скільки б не переконували їх, що то їхне право, їм може і приємно те слухати, алеж поняти віри в таке своє право вони не можуть, бо своє вважають тільки своїм… Як я втечу звідсіль, я полегчу їм зробити те, що й самі вони визнають гріхом, себто сприятиму їхній розпусті… Справа вже не в мені і не в моєму життю. Однаково, якщо в мене заберуть усе, я при старости та з моїми звичками істнувати не зможу, жити на чужині, якби втік з рідного краю, не хочу, воювати супроти свого ж народу і не можу і не хочу! А якщо мене вбють, щоб пожити моє добро, хай спомин про мою смерть та їхній злочин позбавить їх приємности того поживання. Смерть, а коли доведеться терпіти
