муки, то й муки, це буде моя боротьба супроти тієї кривди, яку хочуть нам заподівати!…
Так і залишився Левко Андрієвич у М., коли трохи не все панство розбіглося. Поки ще не спалахнули повстання й не надходили загони повстанців здалеку, а доводилося ладнати тільки зі своїми сусідами — селянами, Левко Андрієвич ще якось відмагався… Що правда селяни таки хвилювалися, часто надходили до панського двору цілою громадою та викликали Левка Андрієвича на ганок на розмови, які не були приємними. Здебільшого це траплялося другого дня після того, як уночі приїздили до села, скликали сход та провадили агітацію „оратори”, а це бувало часто, бо село, в якому був найближчий до оселі Левка Андрієвича його маєток, починалося зразу за містом. Після розмови з аґітатором люди лютилися на пана та йшли до нього, шукати приключки до сварки. Частина може тільки, щоб потішити серце, інші з думкою настрахати, щоби пан скоріше виїхав із дому та не заваджав, а дехто то і з більше лихим наміром, сподіваючись що здійметься суперечка, за нею сварка, що буде… Щоб лекше розятрити в селянах невдоволення, аґітатори не дбали давати селянам правдиве розуміння держави, зясувати їм, чого громадянин має право від держави вимагати, а що сам повинен їм дати. Про обовязки кожного громадянина перед державою, суспільством та окремими людьми й не згадувалося. Натомісць аґітатори гостро підкреслювали, що селянам скрізь діється кривда, називаючи кривдою не тільки те, що і справді було кривдою, а й усе, що селянам не
