подобалося, отже й ті обовязки, яких ніяка держава не може не вимагати від кожного громадянина, і ті обмеження особистої волі, які необхідні в кожнім суспільстві. Та найдужче намагалися вони розпалити в селянах заздрість на панські землі.
Попервах приходячи до Левка Андрієвича, селяни здіймали мову про щось, що належало до їхніх взаїмовідношень: „Щоб зменчив ціну на землю”, „щоб більше наймав людям землі…” Балакали так, що й не вгадати, чи прохають, чи вимагають із запалом, із дражливістю, раз-у-раз, неначе докоряючи собі за свою бідність та за кривди, бо те і друге здавалося їм тим самим. Тільки заможніші, які, дарма, що громада казала панові не наймати їм землі, мусіли таки з громадою йти, щоб хоч здавалося, що в них інтереси спільні з людськими та що вони тримаються з людьми, чогось усе оступалися назад натовпу та ховалися поза спинами…
Часом настрій громади робився й надто гострий і мимоволі ставало моторошно та пригадувалося до якої лютости буває здатна юрба. Та Левко Андрієвич не давався застрашити, а йому таки і здавалося неможливо безглуздим, щоб ці люди, з якими поруч жив він стільки літ, стільки розмовляв з ними, трохи не кожному щось порадив, допоміг, а то й визволив, які до останнього часу ставилися до його немов приязно, могли б підняти на нього руку. Непомітним для інших напруженням волі Левко Андрієвич поборював у собі вагання та примушував себе заходити серед самий натовп.
