лися. Їм навіть трохи приємно було визволитися від того тяжкого почуття, яке утворювала в них агітація, начеб усі скрізь, на кожному кроці роблять їм кривду, оплутують хитрощами дурять, зловживають силою… Може ж таки не скрізь і не завжди?…
— Вас наштирхують, — сказав раз після такої розмови Левко Андрієвич, — а ви слухаєте…
— Так то теж вчені люди нам кажуть, — пробувава заперечити хтось. — Вони ж певно знають.
— Або ж учені та недруковані. Чують, що дзвонять, та не знають де, або ж вас дурять, — відповів Левко Андрієвич. — Бо чому ж вони не кажуть вам усього, як я кажу. Я ж не казатиму вам: „ні”, хоч би й пани були в чім супроти вас винні, тай не винуватиму за одно всіх панів за все й за те, що десь град упав…
— Ні, спасибі вам, ви нас ніколи не дурили, ми вам віримо…
— А чому ж не так роблять з вами ваші агітатори?…
— Бо тож таки, як на правду, сама босячня… — наче жартом, щоб не так спроневіритися декому з присутніх молодших, цілком відданих агітаторам, наваживсь сказати один з заможніших господарів. Але і зпоза жарту у цих словах його чулася та спадкова від предків погорда до пролетарія, яка ще й на початку революції залишилася в селянина-господаря.
Та час минав, революційний настрій на селі зростав, а бажання та вимоги селян загострювалися та більшали. Психольоґія та симпатії їхні змінялися. Селянська маса хвилювалася та бурхала, як
