море, і Левкові Андрієвичові, де далі, все важче було приходити до згоди з селянами. Він був сам серед того моря, а довкола нього та всупереч йому агітували сотні людей, ще й самі селяни розпалювали один одного, а найголовніше супроти нього діяв велитенський чинник — матеріяльний інтерес селянства, розбуджена в ньому жадоба багатіти.
Одного разу громада прийшла дуже роздражнена, в очах миготіли вогники. Перед вів високий чоловік з біляво-жовтавим розкуйовдженним та запорошенним волосям і бородою. Він, очивидячки, хотів посваритися з паном, а кілька чоловіків, що трималися при його боці та, дражливо посміхуючись, притакували та додавали свого, були, знати, з ним у змові. Цієї ночі знов приїздив агітатор та докоряв людям, що й досі панькаються зі своїм паном, коли по інших селах вже й панського духу не чути… Високий чоловік зачіпав кілька дражливих питань, та Левко Андрієвич, хоч і відчуваючи болізно ворожий настрій юрби, але напружено стримуючись, спокійно та тактовно, влучними відповідями усував усі приводи до сварки. Верховода це дратувало і, не маючи з чим причепитися, він зовсім не до речи вигукнув:
— А то ще що за халепа на нас селян, отой закон про земських начальників, що стільки літ наставлялися на нас із панів?
Було помітно, що він винуватить за той уже скасованний закон, усіх панів, а з ним й Левка Андрієвича.
Та Левко Андрієвич завжди висловлювався
