проти того закону й не міг почуватися за його. Здивовано глянувши на чоловіка, він спитав:
— А хиба ж я кажу, що то добрий був закон? Дійсно то був лихий закон.
— А нащо ж його установляли, якщо й самі знаєте, що лихий? — дражливо посміхаючись, обізвався збоку один чоловік.
— Та хиба ж я його установляв?
— А то хто ж? Не той же б установляв, кому від його кривда, а той, кому з його користь була.
— Та чи ж я установляв закони? — аж осміхнувсь прикро з подивом Левко Андрієвич. — Що це ви кажете? Хиба в мене було таке право?
— Та вжеж пани…
— Ні, в Росії установляли закони не пани, а цар та урядовці.
— А урядовці з панів, — мов ловлячи Левка Андрієвича на брехні, посміхнувся чоловік.
— Були і з мужиків, а хоч були і з панів, так не кожен же пан і годився бути урядовцем, не всіх і приймали, а хоч і були такі пани, що за той закон винні, та було багато й таких, що проти його змагалися.
— Ну де б там? І хто проти своєї користи йшов би?
— Та хіба ж усі пани однакові?
— А пошти… злісно зареготався ще один з юрби.
Левко Андрієвич почув, що тратить рівновагу. — Ну так, сказав він. — Вам то і надто не годилося б таке говорити…
