— А то чому? — спитав високий чоловік, гостро дивлячися на Левка Андрієвича.
— А тому, що вам недалеко згадувати, що уряд повісив мого брата Максима і завіщо? — ввесь тремтячи від обурення відрубав Левко Андрієвич. — Хіба він свою користь боронив, а не вас обороняючи та для вас допоминаючись часом такого, чого й не слід було б допоминатися, але щиро, ні себе, ні рідних не жаліючи, загинув? А хто ж, як не такі, як ви, допомагали посіпакам ловити Максима, вязали йому руки та тягли на шибеницю? Хто ж як не селяни?!
Юрбу наче хтось холодною водою злив, роздратованість враз ущухла і зівяла десь у душі зашкрябала совість.
— Бо дурні були, — обізвався хтось підупалим голосом.
— Вічная память, — почулося серед натовпу і багато з людей поскидали шапки.
— Отож, — журно промовив Левко Андрієвич, — чоловік за вас життя поклав, а ваша дяка та память такі, що ось Мусій, як мова стала, чи всі пани лихі, каже: пошти…
— Ото і треба було таке балакати, — з невдоволенням казав хтось із громади. — І чого прийшли? Ну був лихий закон, так чим же тут Левко Андрієвич винні. А он що нагадали, тільки чоловікові жалю завдали. Краще ходім уже. Вибачте, Левко Андрієвичу!
Громада почала розходитися й першими ушивалися саме ті, хто перед хвилею найдужче задирався.
