Тихо, мов зтуманілий, посунув Левко Андрієвич до горниць. Тяжко та прикро було йому, що розгнівавшись, ізгадав брата перед чужими та ще наче на оборону собі. „Наші погляди неоднакові, багато з того, що робив він, я вважаю за помилку, отже не маю права обороняти його імення. Що правда, я сказав людям, що не все з того, що він хотів зробити для них, треба було робити, та чи ж зрозуміють вони? Це треба було підкреслити, сказати виразніше… Та тоді вони знов не зрозуміли б, подумали б, що я суджу брата. А я ж, хоч і не погоджуюся з ним, а знаю, що він був страдальник щиро відданий своїм переконанням… А хочби я й винуватив його в чім, чужим знати того не треба. Не їхне діло, копатися в наших відносинах. І нащо я згадав його перед ними?” — знов та знов повертався Левко Акдрієвич до тієї ж думки.
Справді, скільки вже літ минуло з Максимової смерти, а досі ніхто не чув ні слова на нього від Левка Андрієвича, хоч сам він часто згадував та перегадував тяжку драму своєї родини. Левко Андрієвич ставився до брата двоїсто; цілком перенятий не самим переконанням, а й почуттям власности, не міг він поділяти його поглядів, прикро вражали його жорстокість та упертість, з якими Максим провадив боротьбу, але разом з тим Левко Андрієвич схилявся перед братовим посвяченням та відданістю громадському ділу, перед його цілковитим занедбанням власного інтересу. Може через те двоїсте відношення, щоб не сказати коли поруч з добрим і якого докору братові, не сподіва-
