ючись, що сторонні зрозуміють його, і ховав він від їх свої думки про брата, а може не хотів давати на співчуття та пересуди людям святощів тяжкого лиха своєї родини. Сторонні тільки знали, що, коли Левко Андрієвич подавав на часточку, то в поминці завжди згадував і раба Божого, убієнного Максима та ще прочували від слуг, що біля спальні Левка Андрієвича є невелика кімната з кіотом, де зібрані предківські ікони Гречок, а з боку на причілковій стіні висить великий портрет Максима, змальований олійними фарбами, славнозвісним майстром із фотографій, які скрізь збирав Левко Андрієвич, а останню, зняту підчас арешту, здобув за великі гроші з „третяво атдєлєнія”.
На якийсь час життя Левка Андрієвича зробилося мов спокійніше, громада не приходила зі сваркою, ніхто не турбував його, та не приходив і ніхто з селян за порадою в ріжних справах, як велося давніше. Самого Левка Андрієвича не зачіпали, але бойкотували та поводилися так, ніби він не істнує… Очивидячки справа була не в тім, як ставилися до його люди, а в тім, як ставилися вони до його добра. Левко Андрієвич міг собі бути, та його добро, на людську думку, повинно було стати їхнім. Робітники та слуги трохи не всі покинули його та розбіглися, більшість худоби довелося спродати, бо й земля була майже вся в селян, люди не йшли й на роботу і двір стояв пусткою. Хіба в ряди-годи забіжить хтось із заможних сусідів з козачих хуторів, яких було багато довкола, по-
