бідкатися, пожуритися, а найбільше розпитатися: „що далі буде”. Та й ті не йшли в хату, а викликали в сад, заводили в саму гущавину, щоб не побачив хто, та ще й прохали:
— Ви ж, спасибі вам, не кажіть людям, чого я приїздив. Кажіть, що запитував щось купити, щоб не думали, що я до вас у гості, або що ми з вами в якійсь змові”.
Сумно та мляво спливав час. Серед таких умов Левко Андрієвич не міг вже як давніше, вподобувати господарство та сільське життя, і тільки потішав себе надією, що такий стан, це, — як здавалося йому, — божевілля не може тривати довго. А хоч і не уявляв, як саме прийде до зміни, то все таки жив тією сподіванкою з дня на день. Часом, коли ті сподіванки пригасали, життя на селі робилося нестерпним і треба було особливого напруження волі, щоб додержати слова та не виїхати з села. Якби не те, що сором було зломити те слово, Левко Андрієвич можеб таки не витримав та виїхав.
Наспіла і вже минала осінь. Україна була проголошена самостійною, а український уряд проголосив примусову та безвикупну передачу усіх земель та рухомого майна більших властників на користь селян, крім садиби та хатніх річей. Практично ще нічого не робилося, люди не знали, кому саме скільки землі припаде. Греччина земля й так майже вся була в селян, а яка й залишалася в нього, була вже поорана, а озимина посіяна. Отже поділити й по весні можна. Решта неспроданої панської худоби теж нікуди не могла подітися, а до
