весни була людям і непотрібна. Тому, щоб не осоружуватися, селяни не хотіли розбирати її самі, а ждали аж це зробить уряд.
Та Левко Андрієвич перечував і знав, що в селі скрізь по хатах, часом аж до світу, тільки й мови, що за його землю та добро, скрізь люди дуванять їх у думках і це дратувало та пригнічувало його.
Але селяни були невдоволені і з того закону. Аґітація зайшла так далеко, що люди не хотіли визнавати за паном права ні на яку власність, ні на клапоть землі, ні на хату, ні на його хатнє добро. Не визнавали права й інших заможних людей ні на заводи, ні на крамниці… Завзялися забрати все. Большовики провадили таку аґітацію зі своєю метою, але діяльність українського уряду та аґітація українських соціялистичних діячів чимало тому допомагали. Хто казав людям, що є така власність, яку вільно забрати у властників дурно, вже нічим не зміг би їх переконати, що іншої власности забирати не можна. Подекуди люди почали руйнувати та ростягати маєтки та заводи, почалися грабунки та погроми, але здебільшого поки що збиралися, йшли балачки, люди горнулися до большовиків, не вважали на закон українського уряду та поводилися так, ніби й те, що залишив він власникам, також не їхнє.
Виходячи до себе в сад, Левко Андрієвич часом стрівав там силу сторінніх людей, здебільшого парубків, що гуляли як у свому і не звертали на його ніякої вваги. Відчуваючи, що щоб він їм не казав, ніхто не послухає, Левко Андрієвич повер-
