тався сам у хату, а потім і зовсім облишив ходити до саду. Взагалі під вражінням усього перебутого за останні пів року він утратив цілком охоту обороняти себе та своє право.
Якось заїхав до нього сусід козак, власник сорока десятин, похвалитися, як відкараскався від селян, що прийшли були розбирати його добро. Власне тільки того й заїхав — схотілося розказати…
— Сиджу я в хаті з жінкою та з шістьма дітьми, самі знаєте їх, як каша, одно від одного менше, помочі від них ніякої, хутір мій від усякої оселі далеко, гукай, не гукай, ніхто не почує, а, хоч і почує, не обізветься, — боятиметься. Двоє сусідів сиділи тоді в мене, та як побачили юрбу, як не прохав, побігли свої хуторі боронити. Було годин з десять, темно, хоч у око стрель, суне їх ціла валка, чоловіка з трицять — парубки та молоді чоловіки, прийшли, кажуть, твоє добро ділити. Я їх усовіщаю, кажу їм, як таки хлопці можна, деж це чувано, бачите он який кущ дітей, що ж я з ними робитиму? А вони своє: „Нам яке діло!” Думав я, думав, що мені в світі Божому робити, а тоді як ухоплю шапку, як кину її об землю. Гетьте, кажу, з моєї хати, бо я і знати того не хочу! Ушилися.
Дивно було Левкові Андрієвичові чути оповідання сусіди і прикро відчувати, що сам він утратив уже останню здатність до боротьби і не здатний ні до найменшого опору.
А політичне становище ускладнювалося: знялася війна між Україною та Росією, північ пішла на південь, большовизм — супроти національного відродження. Війська, набрані українським урядом
