струбаті, здорові лелечині гнізда на ріжках покрівель і самі поважні лелеки на них ще додають хазяйновитого вигляду. Попід тинами розцвітають високі рожі, по тину поплівся й червоніє королів цвіт. Переднє дворище поросло ясно-зеленим муріжком, здовж і поперек нього поснувалися скрізь попротоптувані стежочки від горниць до всіх будівель і від кожної з них до інших. Дванацята година, сонце сяє й сяє весь двір, побілені стіни, сяє ясно зелена трава, квітки на тину й попід тином, соняшники на леваді, навіть очерет на стріхах. Люди поснули, у дворі тихо й не видно нікого, тільки коло стайні стоїть випряжена найтичанка й біля неї у холодку сидять два чоловіки, це візники: один старого Гречки, другий його сина, пана Андрія, що приїхав на цій найтичанці з хутора, раптом викликаний батьком.
Із горниць вийшла трицятьлітня молодиця, вдягнена — як за тих часів убиралися попаді та заможні міщанки. Вона низко насунула біленьку хустку, мабуть умисне, щоби заховати сплакане та зчервоніле від сліз лице. Молодиця швидко зійшла з рундука й подалася з заклопотанним виглядом до ледівні, тихо побрязкуючи вязкою ключів, які несла в руках. За нею поспішалася служниця — дівчина з відром. Ця, хоч і не плакала, та виглядала якось поважно й поспішаючи за молодицею, не ззиралася по боках, не шкірила зубів і не всміхалася, як мала звичку робити завжди.
Поки вони відчиняли ледівню, до них підійшли візники, питаючи:
— А що, як?
