Молодиця не відказала нічого, тільки похилилася ще нижче тай пішла в ледівню.
— Погано! — відповіла за неї дівчина… Не пізнаємо, чи й не доходять уже. Оце треба леду набрати, — на голову класти — додала вона похапки, поспішаючи за молодицею.
З ледівні почулося, як рубають сокирою лід і незабаром дівчина побігла звідти з повним відром леду, а за нею, замкнувши ледівню, поспішилася й молодиця.
Візники постояли трохи тай пішли знову до найтичанки, розмовляючи про те, що діялося в горницях.
Там помірав пан Іван…
— Так що мабуть не видержить, — тихо, мов міркуючи про значіння того, що каже, завважив візник молодого пана.
— А мабуть, що ні, — мовив, ніби сам до себе, другий. А перегодом чи з жалем, чи то дивуючись, додав: А який же був… як дуб!
— А так — позіхнув перший, хрестячи рота.
Пан Іван не клятий, з людьми поводився по людськи, а все ж таки був пан… Проте його міцна воля, кремезна вдача, а ще більше, здається, його високий ріст, надзвичайне здоровля, могутній вигляд та гарна врода робили на людей вражіння. Те вражіння, хоч і не виразне для них самих, було досить сильне, викликало в них почуття поваги та прихильности до пана Івана. Врешті, це була смерть, вона наче віяла невидимими крилами над цим двором, де візники зросли, над людиною, яку вони добре знали, звикли раз-у-раз бачити… Це
