перетяти шлях, а всіх, хто йтиме з військом, вони певно визнають за контрреволюціонерів, а слава ж про те, що роблять із такими, гула геть далеко.
Покинуте на поталу місто причаїлося, загублене серед степів, покрите холодною пітьмою осінньої ночі. Ніде не світилося, вже який час у місті не було нафти, а сьогодня люди не світили й каганців. Страхи заплуталися між вулицями та заглядали крізь темні вікна не тільки більших горниць, а й хоч трохи кращих хаток. Тільки по найбідніших заулках, біля злиденних халупок чулися подекуди якась метушня та затаєне шопотіння, в яких виявлялося скоріше зловісне змовлення до злочину, ніж радість перемоги…
Левко Андрієвич теж не поїхав з М. Не побоявся їхати, а не хотілося. Власне тепер уже бачив він, що залишатися тут нема чого. Оборонятися від цілого світу, від стихії — було безнадійно, хіба на те, щоби гратися зі смертю. Та йому так усе обридло, що не хотілося ані робити щось, ані жити навіть, принаймні не було шкода життя. Проте, коли посутеніло й хату залив морок, вік не здолав далі сидіти сам та дожидати, поки розсатанілі червоноармійці вдеруться до нього, трощитимуть та розбиватимуть його житло й поневірятимуть його самого. Коли однієї хвилі вявилося йому з особливою виразністю, як усе те станеться, він захапався, напівсвідомо натяг нашвидку кожух та шапку, вкинув до кишені цигарки, хустку та ще щось, недуже й потрібне і пішов з дому. Хай хоч перше руйнування станеться не при моїх очах — думав він.
