За двголітнє життя в М. у Левка Андрієвича склалися приязні відносини де з де-ким із міщан, незаможніх городян та селян. Він колись ставав їм у пригоді й як хто, то й памятали про це. Інші з цих людей, хоч і були без освіти, та подобалися Левкові Андрієвичові своєю вдачою та природнім розумом. Вони часом заходили до нього, посидіти, погомоніти, інколи й він заходив до них. На них він міг покластися й пішов до одного з таких, якого хата була найдалі від його дворища.
Хоч уже посутеніло, але ще можна було на кілька кроків пізнати людину. Скоро Левко Андрієвич відійшов трохи від свого дворища, почув позад себе чиюсь ходу. Не звернув на те уваги, хоч чути було, що ззаду йшов хтось швидше та наздоганяв. Незабаром він вирівнявся з Левком Андрієвичом та поздоровкався. Це був найближчий його сусід, заможний селянин, Йосип Ласочка. Від батька не дістав він жадної спадщини, крім обіхідчастої хатини, та за життя настягав порядне селянське господарство. Як часто буває зі скоробагатьками, жив він дуже ощадно і, наприклад, коли в нього варили борщ, то окрайчик сала нанизаний на ниточку, упускався в горщик, а як борщ скипав, сало витягали та вішали сушитися до другого борщу. Був це чоловік літ шістьдесяти пяти, колись рудоватий, та вже значно посивілий, середнього зросту, з довгастим, потягнутим та дуже блідим виснаженим може працею, може недоїданням, а ще більше від повсякчасного думання та клопоту обличчам. Сірі очі дивилися загадково, мов завжди стежили за якоюсь його потаємною думкою, що снувалася йому
