в голові, навіть тоді, коли він розмовляв з кимсь про що інше.
Левко Андрієвич знав Ласочку з молодих літ, але й досі не сказав би, що з нього за людина. Ласочка завжди балакав так розважно та совісно, ніколи не помічений був ні на чому лихому, селяни завжди слухалися його. Щоб погодитися з ними за якусь гуртову роботу, найкраще було наперед поєднатися з Ласочкою, бо до умови з ним охоче і вже не роздумуючи багато, приставали й інші, певні, що він уже обрахував гаразд, чого та робота варт. Часто люди доручали йому і громадські діла, а проте не любили його, прозивали лукавим та бідкалися, що обшахровує їх на рахунках, хоч довести того й не могли. Отже й Левко Андрієвич не міг звірятися на ті обвинувачення, а проте несвідомо усувався від нього та стерігся, бо було в йому щось неприємне. І цим разом Левкові Андрієвичові неприємно було, що зустрівся з Ласочкою, хоч виразно нічого лихого й не думалося… Тому, поборюючи те почуття, Левко Андрієвич відповів привітно на привитання.
— А це ви добре робите, — казав Ласочка, стишуючи голос, — що йдете з дому. Вже як нікуди не виїхали, треба хоч зразу не навязати на очі. А куди ж ви?…
Левкові Андрієвичові знову здавалося неприємним так занадто вже по щирости говорити з цим чоловіком, але, незвиклий до конспірації, він не бачив, на віщо таїтися тай здавалося невідповідним гідности викручуватися перед людиною,
