слухняними з переляку руками силкувалася відчинити їх, дарма, що бачили її крізь шибки одвірків. Лаючи її поганою лайкою, похвалялися вони виломити двері, якщо не відчинить їх зразу ж, бо не мають часу на неї ждати. Ледви дзенькнув замок, передній з цілої сили штовхнув у двері ногою, трохи не зваливши стару, й усі з рушницями на поготові ускочили в хату та потоптом, стукаючи чобітьми, розбіглися по помешканню.
— А де хазяїн? Сховався буржуяка! Давай ключі. Де гроші? — напалися вони на стару.
— Ключі в мене тільки оці, — подала невелику вязку.
— Не даси, замки витрощимо!
— Так нема-ж…
— Бач, буржуйська попихачка, ще й оступається за своїм буржуякою, давай горілки, вина, та швидше, не стій перед очами, тобі тут діла нема…
З тим бігали по хатах, заглядали поза заслони в вікнах, попід меблі, мацали шафи, столи, скрині…
— Ламай замки! — порядкував старший. — А це гарна річ, цю я собі візьму, — додав він зненацька, забираючи зі столу щось, що йому вподобалося.
— Не квапся поперед усіх! Не бери сам! — огризнувсь інший.
— А якже? Воно твоє? Дуванити буде що й без цієї дрібниці.
Два з шелестів, оббігши горниці, пішли ще у двір, оглянути інші будинки. Там помітили вони в сусідній селянській садибі між вишняком старого вже чоловіка, що стояв, спершись на тин, та
