пильно на них дивлячись, мов манив очима, а часом, здавалося, крадькома кивав на них пучкою.
То був Ласочка…
— А що скажеш, товаришу? — звернулися вони до його в голос.
Ласочка заморгав очима та замахав на їх, щоб балакали тихше і, позирнувши довкола, поманив до себе.
А як ті надійшли, додав пошепки:
— Як хочете, товариші, узяти гроші, так треба знайти пана. Що мені дасте, як знайду?
— Бач чортове лубя! Ще й тобі грошей. І дурно скажеш, коли знаєш.
— Дурно ні. Я чоловік бідний. Хіба в мене іншої роботи нема, як його вам шукати. Силою води з колодязя не пить. Що мені зробите? Битимете? Бийте, я не бюся, я — битий, а дасте пятьдесять тисяч, пошукаю. А в пана ж грошей — не злічити… — заохочував він. — Не скупійте!
— А ти знаєш, що справді багато? Скільки?
— Якби я не знав. Яж весь вік оттут. За останній час скільки він тієї худоби та лісу спродав. Деж тим грошам подітися? Так, дасте?
— Чорт з тобою, дамо. Можна товариш з товаришом поділитися? — спитав один шелест у другого.
— Та чорт уже з ним! Можна.
— Нехай, щоб певніше мені, ще і старший ваш скаже — допоминався Ласочка. Від заздрости та нетерплячки він аж трусився, а голос йому перехоплювало в горлі.
— Так буде так, — казав він далі — перегодом,
