як за пів години, а то й швидче може, піду я до міста, а ви за мною, тільки не надходьте, щоб непомітно, а йдіть назирці… Як побачите, що я в який двір зайшов, так ви туди не йдіть, а, не доходячи того двору, зразу поруч, там він і буде.
Було годин з девять ранку, коли товариші усунулися до двору, де переховувався Левко Андрієвич, знов таки з рушницями, з лайкою та гуком. Звиклі до взаємин між гультайством, де часом приятель темної ночі частує приятеля киякою по голові, або загородить йому попід боки ножаку, чи десь ізза кутка, чи серед приятельської розмови, ідучи поруч у глухому місці, та певні, що „буржуї ще гірші від звіря”, товариші сподівалися на все лихе, побоювалися та, щоб осмілитися та налякати ворога, здіймали отой галас і біганину та хапалися до зброї. Але, знаходячи намісць оружного опору, тихих та заляканих людей, звиклих тільки до правної оборони, гультайство обсмілювалося, переймалося погордою до невдатного та безсилого ворога і зразу починало поневіряти його.
Почувши галас, Левко Андрієвич глянув у вікно і зблід. Він не дожидав, щоб це сталося так швидко, у глибині жевріла надія, що може минеться все якось щасливо. Не так ще було страшно вмирати, як прикро та образливо почувати себе загнаним звірем, позбавленим усяких прав, усякої оборони, відданим на глум та поталу цим нелюдям, до яких він не міг ставитися інакше, як з огидою. Ці почуття ледве встигли промайнути в йому, бо шелести вже наспіли в хату.
— А, буржуй, драствуйте, ховатися схотів, —
