непритомними очима і зненацька побачив Ласочку, що тулився неначе ховаючись, поза причілком хати в сусідному дворі. Враз наче блискавкою різонув Левка Андрієвича здогад, що то ніхто як Ласочка його зрадив та зупинятися над цією думкою не хотілося тай не було коли. Товариші бігли дуже швидко, Левко Андрієвич і сам з цілої сили поспішав за ними, бо терпіти далі цю наругу та мордування було тяжко. Краще скоріше кінець, хоч би й смерть, бо смерть напевне найкраще з того, що може статися з ним. І він прискоряв ходу, а одночасно серце рвалося з жалю до себе й мимоволі озивалося первісне бажання: врятуватися. Та як не поспішався Левко Андрієвич, постигнути за червоноармійцями він не здужав і вони підгонили його: разів зо два його вдарили по спині, раз хтось штовхнув його ззаду багнетом, він не оглядавсь, але помічав, що після кожного насильства у йому мов прибуває сили й він іде швидче, й від цієї свідомости здіймалася у йому огида до себе й до людської природи взагалі…
Коли прийшли до двору, зробило це на нього якесь дивне вражіння — неначе прийшли десь у чужу хату. Червоноармійці звеліли йому повідчиняти всі схованки. Шукаючи грошей, вони перекидали та перетрушували всі річі, а тоді запихали та звязували усе мішма у велике жмуття. Левко Андрієвич сидів увесь час у окремій кімнаті під доглядом двох вартових, що тримали рушниці на поготівлі та з підозрінням позиркували на його лихими очами.
Він сидів байдужий до всього, немов йому й на
