заграти й чарку випити. Це одно, а друге й син у пана Івана вже до зросту дійшов, то є кому й на хуторах доглядати. На службу його пан Іван не пустив.
— Дворянство вже є, так нема по що на тій службі і час гаяти. Не які там заробітки, як хто по совісти служить, а й честь не велика. Хоча за чини дворянство і дають, а справжні пани однаково з чиновника губу копилять. Як не роби, ніхто тобі й віри не йме, кожен про тебе, як про хабарника думку має…
Так от для закону пустив пан Іван сина, поки в молодих годах, на рік, на два до війська, аби корнета вислужив, а тоді й забрав на хазяйство, нагледів йому в сусіди молоду з приданим, оженив та й післав на хутір.
— Я тут доглядатиму, а син там, догляд кращий, та й перед очами не стирчатиме… Воно, очивидно, йому коритися, не мені, та всеж жінка, діти, пискотня, тіснота, а як до чого дійде, то й ніяково…
Не хотілося панові Андрієві служби кидати, не хотілося й женитись, та не було що робити. Батько так надумався, так радив, а в Гречок велося так, що батько каже — те й закон.
Що неділі приїздив пан Андрій із хутора в місто, батька відвідати і про хазяйство розказати. Приїздив і минулої неділі та й бачив, що батькові щось недобре. Ніколи не хворів пан Іван, а то якось раптом дуженько його скрутило. Думав пан Андрій, чи не зістатися, щоб доглянути, та старий
