звелів йому їхати, то й не можна було. Правда, тоді же не знати було, що на лихо кладеться: змарнів старий, потьмарився, помітно слабий, як спитаєш, каже болить, але ще не лягав. Так перебув пан Андрій у батька день, а надвечір поїхав. Хутір і не далеко, верстов з десять, та оказії не було, а дурно гонити нарочного в робочий час не випадало. Так і не знав пан Андрій, що там із батьком діється. Коли це серед тижня прибігає вранці вершник: „Кличуть старий пан сина. Дуже слабі” — сказав посланець — „казали, щоб мерщій їхали”, — а що більше, не знає.
— Лікар був?
— Ні, оце тільки післали…
Зрозумів пан Андрій, що коли по лікаря післано, так мабуть батькові дуже погано й погнав швидче в город. Старий уже лежав, змарнів так, що ледви й пізнати, але ще зовсім при памяті. Ввесь обмощений подушками, блідий як крейда, з розпаленими очами, але не стогнав. Лише відчасу дочасу, неначе виправляючи рукою чуба, смикав його, щоби приглушити страшний біль, що пік його в середині.
Пан Андрій нахилився й поцілував батькову руку.
— Візьми ослонця, сідай оттут, — показав той біля самого ліжка і, хоч мовчки, та нетерпляче слідкував очами за сином, поки він ставляв ослонця й сідав.
— Ну, почав тоді пан Іван — це я тебе попрощатися покликав…
