— Що бо ви! Дасть Бог видужаєте — хотів успокоїти його пан Андрій.
— Годі! — суворо спинив його батько. — Не розмазуй, мені видніше… і про діло є багацько балакати, а мені важко…
Син замовк.
— Так оце — зітхнув важко, наче щось важке підняв, пан Іван. — Як умру, оба хуторі, це дворище, гроші, які є, пріч закладної на Туркалів хутір, все хазяйство, — тобі. Гляди доглядай… не переводь… ми з батьком його жилами набували. Ти знаєш, ми не значного роду, так — без грошей пропадеш… Хворий скривився й замовк на хвилину.
— Ми з батьком весь вік клопоталися, якби свій рід у люди вивести… В нас воно йшло… я вже тобі дорогу протер… дворянство вислужив… гляди не попсуй. Як із розумом житимеш та придбаєш ще, воно й забудеться, що ми простенького роду… Діти твої будуть пани — на всю губу. А тепер такий вік… без панства та без грошей, хоч гинь. Колись, кажуть і без них жилося, а тепер… поправді роби, поправді й очі вилізуть. — Він знову замовк і заплющився, знать його дуже боліло.
— Так ото, щоб рід наш набирався сили, я тобі все й відписую, бо хоч у мене і ще є діти, та Гречка тільки ти сам. А їй, показав пан Іван на Параску Корніївну, що заплакана стояла з його наказу осторонь, біля комоди, та її дітям відказую ті вісім тисяч, що визначені під заставу Туркалові… Гляди допожи їй їх справити, напитай десь купити хуторець, налагодь хазяйство, заступи дітям батька, бо з неї який толк. Баба-овечка… Ну… та не здумай
