їх ошукати, волі моєї не переступи й себе не запаскудь. Тобі ж і так усе, а і їм не гинути попід тинню, не цуценята!… А, щоб тобі спокуси менше, — додав він, глянувши вивіряюче на сина — я заповіт аж у чотирох копіях зробив: одна в неї… Ти-ж гляди, своєї йому до рук не давай, — звернувся він до Параски Корніївни, — другу ось на тобі, третя в церкві, а четверта ще в одного чоловіка. Тепер на час вийди… дай спочити!
Пан Андрій пішов із батькової хати до маленької салі й почав тихо, щоб не стукати та не трівожити недужого, ходити по килимі. В цей час невелике почуття, яке все ж таки таїлося та жервіло в ньому до батька, враз зросло й розгорілося: щось міцно стисло пана Андрія за серце, він, здавалося йому, враз почув та зрозумів те, чого не почував та не розумів досі, почув, як сильно поважає старого і йому робилося боязко думати, що це вмирає така людина, вмирає батько й тяжко було шкода його…
А на дворі радісно та ясно сяло сонце. Сяйво його напругом ринуло в хату крізь розчинені вікна, поміж листя та квітки гераній, що стояли на підвіконницях, залило і стіни й меблі, долівку і килим на долівці.
Просто, проти вікна, через вулицю, серед невеликого, обгородженого залізними штахетами цвинтаря стояла церква. У поросі на вулиці тріпалися воробці й весело та завзято цвірінькали про життя та щастя. Їхнє цвірінькання влітало в хату разом із сяйвом сонця та легесеньким подихом вітру. Високо, в ясній блкиті плавко кружляли три великі шуліки. Все те звертало на себе очі й увагу пана
