віту мого, нікуди не давай, держи в себе… про всякий випадок, та ховай добре, дурна, щоб ніхто не найшов… Судовим треба хабара дати, щоб справи не гальмували… Отже не балуйте: канцеляристові карбованця, секретарові троячку, підсудкові, цьому треба з суддями поділитися, — дванацять, та на аисґнації-ж… Що там по судах утрати, це вже ти, Андрію, постачай, в неї хай її гроші нерушені будуть… Як ствердять заповіт, виправляй документи, зроби увод, а вона хай гроші з пана править. Починайте миролюбно, треба речинець дати, хай за пів року проценти виплатить, та за той час шукає деінде, а їй конечно треба хутір купити. От якби Горобці свій продали… Ох!…
Цим разом пан Іван замовк надовго і було помітно, що страждав дуже: по виду в його блукали темно-сині тіні, він заплющив очі, зціпив зуби, гнувся та нетерпляче повертався на ліжку, знать від тяжкого болю. Так перейшло хвилин із десять, нарешті мабуть біль вгамувався й недужий глянув на світ якимись неначе здивованими та згаслими очами.
— Ну… сину, тепер попрощаймося… нахилися до мене. Хай тебе Господь благословить… Даруй мені, коли чим тобі винен…
Пан Андрій не зміг би й подумати, щоб таке сталося. Батько такий твердий, такий сильний та строгий, прохав у нього вибачення. І пана Андрія обхопив цим разом дійсно тяжкий та великий жаль за батьком. Палко припав він йому до руки і сльози покотилися йому з очей. У цю мить пан Андрій почував себе тяжко винним перед батьком, чому не
