любив його так, як треба, чому не знав його гаразд, чому осторонявся від нього… а тепер уже пізно, вже не можна полагодити цього ніколи…
— Нічим ви не винні мені, тату. Я в усьому винний перед вами. Простіть мені ради Бога…
— Хай тобі Бог дає здоровля, щастя, богацтва, — кінчав пан Іван і перехрестив сина. Благослови внуків і жінку за мене… а тепер їдь до дому, чого тобі тут час гаяти. Я вмираю, та може ще не сьогодні й не завтра…
— Як то, тату? Я вже не можу… не можу покинути вас…
— Не розкисай. Чого тобі тут сидіти? Яке діло? Тепер жнива, ще хліб висиплеться… Е, сину, як так робитимеш, не заробиш багато… А може ти боїшся, щоб я без тебе заповіту не переробив?! Так не бійся, я розуму не згублю, хто пробував би про це мову зняти, з хати вижену, ще вистане сили. Їдь, кажу тобі, не переч, — уже сердито додав пан Іван, — не люблю як не слухаєш… Параско, звели найтичанку запрягти… Ну, прощай, зовсім прощай. Приїдеш уже, як треба буде ховати, а тепер іди, бо я зморився, пересидь, поки коні там і не заходь уже, ні собі, ні мені не завдавай малю. Кажу, не заходь! Еге, почекай, — розтрівожився я, та трохи за діло не забув… Оце годинник, він гарний, дорогий — візьми його з собою, а то, як без тебе вмру, то Параска не візьме, а оттам приятелі: судові, чи з приказу, чи з поліції, прийдуть прощатися, припаде котрийсь зі сльозами поцілувати, журитиметься, яка, мовляв, людина була небіжчик Іван Петро-
