вич, а годинника саме тут таки і вкраде… То бери його зараз, безпечніше, та йди, прощай!…
Так і поїхав пан Андрій додому, але вже по двох днях мусів вертатися, бо прибіг нарочний, привіз звістку про батькову смерть.
Пан Андрій звелів запрягати коні, наказав жінці Олимпіяді Остапівні збіратися тай зачинився в себе в хаті. За ці дні він дужче прихилився серцем до батька, як за все давніше життя, зробилося йому й сумно й гірко, потребував, хоч трохи перебути на самоті…
Олимпіяда Остапівна була собі невеличка молодиця, хазяйновита та проворна, не дуже говірка, а вродою так собі: не погана й не гарна. Пан Іван, як вибирав синові жінку, так і вибирав, щоб не надто гарна була, щоб той бува, не закохався та не дуже жінки слухав. Зранку до вечора припадала вона коло господарства та дітей і чим іншим мало цікавилася. Свекра знала мало, не часто й бачилася з ним, на рік разів зо три. Об Великдень, об Різдво та на його імянини їздить було поздоровляти та й це все. Тільки й того, що боялася його до нестями. Отже звістка про свекрову смерть і не вразила Олимпіяду Остапівну, а несамохіть почувала вона ще ніби якусь полекшу. Проте, як статечна жінка, таки знайшла вона десь у очах трохи сліз і виряжаючись на похорон та наказуючи челяді, що її, як без неї робити, трохи собі зплакала.
Одяглася як годилося, в чорне, повязалася чорною хусткою, взяла з кіоту свічок та іншого, що
