й на думку їй не впадає, щоби свекор щось відписав „тій Парасці”.
— От бо вже цим не журися — насмішкувато й роздратовано порадив пан Андрій жінці. — Вона годівлі від тебе не потрібує, бо батько відписали їй вісім тисяч та звеліли мені на ці гроші купити їй хутір.
Олимпіяда Остапівна як сиділа, так і руки спустила.
— Та невжеж так воно й буде?…
Це здавалося їй таке неможливе, що вона не була в силі, стриматися.
— А не діжде вона, та Параска, щоб їй моїх дітей гроші дісталися! З якої речі?… Та невже ж ви, Андрію Івановичу, попустите, та ще будете їй помагати?… Краще женіть її з дому, щоб…
— Ось не плутайся, не тобі діло й не збивай бешкету. Як батько сказали, так має бути. Не роби мені бешкету, чуєш!…
— Тобто по вашому цим грошам так і пропасти?!
— А нащо пропасти? Вони Паращиним дітям, а тож діти й мого батька. Не клопочися, не пропадуть, я догляну… А ти думаєш, якби ти оце вмерла, то мені що, пропадати чи як? Була б і в мене Параска, а були б у неї діти, чи я мав би їх старцями пускати?
— Верзете таке без совісти… Може в вас і так є Параска! — з роздражнення заплакала Олимпіяда Остапівна.
— Так і краще. Хоч заради грошей дужче заплачеш. Воно і статечніше якось на батьків похо-
