півна й Параска Корніївна були зранку до вечора в великому клопоті. Через це та через те, що пан Андрій разів зо три суворо нагадував жінці свій наказ, вона за цілі два дні ані разу не посварилася з Параскою Корніївною, хоч і дихала на неї важким полумям.
Та Параска Корніївна гаразд почувала й те, як вириває в неї з рук Олимпіяда Остапівна, коли доводиться щось їй подати, і те, яким поглядом вона на неї часом скидає, й те, як бряжчать у руках в Олимпіяди Остапівни тарілки, коли в хаті Параска Корніївна.
І так неговірна Параска Корніївна змокла зовсім, поверталася, як уміла проворніше, як уміла, силкувалася хоч не догодити вже, то бодай не роздратувати Олимпіяду Остапівну, бо тяжко боялася не її, а щоб не знялася буча, щоб не набратися сорому на свою голову. Так боялася, що радніша була б у світ за очі втікти, та не годилося йти з хати, поки небіжчика не поховали.
Згадувалося Парасці Корніївні, що не так воно велося, поки пан Іван був живий, що тоді сама Олимпіяда Остапівна ще й піддобрювалася до неї й від тих згадок ще тяжче було їй коритися.
Відбувши похорон, другого чи третього дня, пан Андрій повиготовляв прошенія і за себе і за Параску Корніївну, пішов з нею в суд, навчив та направив що, та як, робити, а, повернувшись додому, зробив такий порядок:
