порядкувати господарством по хуторах. Понаставляв там за прикажчиків своїх таки кріпаків і приручив їм хазяйнувати, як самі знають, мало й наказуючи що, та як, робити, або що та де, сіяти. Хіба вряди-годи, так, ніби питаючи, завважить: „А чи не краще-б нам отак зробити?“ — і кожен раз прикажчики бачили, що порада панська була добра…
Мало їздив пан Андрій на хутори, зате прикажчики мусіли що неділі приїздити до його в город, розказати, що і як, робиться в господарстві. Пан Андрій вислухає, позабирає в кожного гроші, які назбираються з господарства за тиждень, позаписує, скільки чого надбано тай усе… Але знав він своїх прикажчиків, як облуплених, знав, як хто з їх поводиться, коли збреше, або вкраде, хто кахика, хто переминається, в кого очі аж рогом лізуть, враз помітить і так його в розмові заплутає, що той не знає, на яку ступити і що хотів потаїти, не потаїть. Очі в пана Андрія були гострі. Прикажчики було як ідуть від нього, тільки головами крутять та чмихають: „Ну й очі! Крізь землю бачуть!…“
Та найчастіше, хоч і помітить було щось пан Андрій, не робив з того великого клопоту, мовить тільки так круто: „Ти б краще, Антоне, не кахикав“, або: „щось у тебе, Охриме, ноги не стоять, усе переступаєш…“ тай годі. „А що ж?“ — пояснив він приятелям, через віщо так робить: „Треба ж, щоб і прикажчикам щось із хазяйства пахло, а то чого б вони й побивалися? Вони-ж у мене з чести служать… Тай однаково крастимуть, адже дайте комусь шма-
