ток сала з хати в комору віднести і в того руки масні будуть, вистане йому душу поскоромити, облизавши. Моє діло глядіти тільки, щоб не дуже багато крали, а саме помірно, щоб їм і хазяйнувати кортіло, щоб і страшно було, бува помічу, та накараю. То й не прикажчик, як дуже вже чесний, йому й робити не схочеться. А такий, що трошки вкраде, і собі знайде й мені користь зробить. А крадіжки їхньої я не боюся, вони добре тямлять, що я їх наскрізь бачу. Він ще тільки надумав щось більше хапнути, то я тільки гумкну на нього, він вже і начувається, так його, мов на сковороді, кородить, бо знає кішка, чиє сало з'їла…“
Найбільше дбав пан Андрій із прикажчиками про те, щоб у них гроші не залежувалися, щоб, коли щось із хазяйства прийде, зараз-же в них забрати.
— Ну, а ти, Антоне, скільки мені сьогодні грошей привіз? — питає було пан Андрій.
— Та ось пятьдесять карбованців…
— Чом то так мало? Охрим он сотню привіз… Щось часто ти проти його почав менше возити…
— Та бачите, пане, видатки великі, а тут льон мені не вродив, я льону насіяв, а він же такий скупий, як на те, цього року, а в Охрима пшениця… — викручується Антін, бігаючи очима.
— Хіба я казав тобі сій льон, або сій мак!? Я тобі казав хазяйнуй, як сам знаєш, то яке мені діло?! А не тямиш за Охрима вправлятися, так мабуть…
Але Антін не давав панові скінчити погрози й поспішався завіряти, що привіз ще не всі гроші,
