що в нього ще насіяно конопель, ще будуть гроші й за сімя й за прядиво, є ще й годовані кабани… та божився, що другої неділі постачить більше грошей та таки дійсно і привозив…
— А вже ж привезе. Чому б, пак, не привіз? — усміхається був пан Андрій, розказуючи про це.
Після сніданку спливав день помалу. Книжок у пана Андрія не було багато. Передплачував він тільки „Сина Отечества” та перечитував його до останньої цятки, тай усе. Тому було в нього багато вільного часу й довго, скінчивши газету, висиджував він на дзиглику біля вікна, з якого видко було все дворище та думав про господарські справи: думав, як вирівнюється гнідий і який з нього добрий кінь буде та скільки треба за нього взяти, думав по чому тепер можна продати салітру, скільки грошей повинні принести прикажчики, скільки набіжить процентів за ті гроші, що визичив людям, скільки треба з них віддати на видатки Олимпіяді Остапівні, скільки сам поживе, а скільки зостанеться та куди їх повернути…
Непомітно думки переходили й на інше. Думалося про те, який то чудний оцей освіт. Живе людина, усе чого сподівається, усе до щастя добивиється, а час біжить, а щастя того й понюхати не достанеться. Шахрайство якесь оте людське життя, проте таки хочеться… А правди тієї, — де та правда у світі? Інший і панує в розкошах, а інший… Гай, гай, нема тієї правди у світі й на показ уже нема… Здається вже тільки дурні поправді й живуть…
