Як обридало і про це думати, виходив пан Андрій за браму, сідав на лавочку, коло брами та дивився, що діється в городі. Саме проти брами простяглася вулиця до базару. З лавочки видко було частину базару, деякі крамниці, видко було хто куди йде або їде і пан Андрій дивився на кожного, хто проходив чи їхав, роблячи в думці свої уваги. Ось точиться вулицею пяненький кравець Соломаха й гукає, скільки здужа: „Антік маре, Соломаха йде! Опопо!” — і здається йому, що розмовляє він по француському. — Пропав чоловік, пустився берега, — думає пан Андрій. — Чи пити б, той пив би, чому часом і не випити? Так-же не день у день і нащо йому на вулиці бешкетувати?… Ось пішов протоєрей, пан-отець Ларіон, кудись, чи в проходку, чи в гості. Як нанюхає, що десь у карти гуляють, так там і вродиться, — завважає пан Андрій, знаючи, що пан-отець не поборює цього гріха. — Он іде панок Підкорецький. Добрих коней завів, доброго й воза. Процвиндрить батькове добро, а батько хазяїн був, — міркує пан Андрій. — Певно в мене гроші позичатиме. Чи дати ж йому, чи ні? Цьому як даси, зроду не виплатить, воно б і байдуже, бо можна під заставу дати, а хутір в нього хороший, так чи ж варто? Той прикине хутір, той прикине, а що з ними робити? В мене їх і так два, а користь ніяка… А то-ж хто, чи то не лікар Цапковатий виступає? Так, він! Куди ж то? Цей певно до мене… Ну й гаразд, пообідаємо, випємо, а там можна буде з сусідів когось, або попа покликати тай до преферанса сядемо.
Лікар Хвилмон Трохимович Цапковатий був
