ріше й гостеві, та нічого наче не розуміючи, запрошував Цапковатого:
— Сідай, Хвилимоне!
Хвилимон Трохимович сердився:
— Що ти?… Щоб я оттут сів? а, ніколи!…
— А що?
— От тобі і що. Люди побачуть: порозсідалися пани за ворітьми, може заходимося ще насіння лузати, або у хвильки грати? Добра штука, ще хтось зі знайомих їхатиме, глузувати буде. Хіба тобі цього хочеться? Ні, слухай Андрію, прошу тебе, кинь жарти, ходімо до горниць.
— А начхать! — сердився тепер уже пан Андрій.
Цапковатий не знав що й казати на такі вибрики пана Андрія й тільки протягнув довге:
— Ну-у-у!…
— Авжеж, що начхать, ане „ну”. Якого їм ката треба від мене, твоїм панам? Одягайся так, ступай так, крути хвостом так. Яке їм діло? Що вони й так не знають мене, хто я і що я? А матері їх хрін! Краще гляділи б, як діло робити та як по совісті жити, а не того, хто як задом крутить… — гукав пан Андрій так голосно, що й через вулицю було чути.
Хоча здебільшого на вулиці під той час нікого не було, Цапкуватий лякався, зачувши необачні слова пана Андрія, а не маючи надії спинити нестатечного приятеля, так корчився, блід та присідав, махаючи руками, що в пана Андрія раптом змінявся настрій і він аж заходився, регочучись
