і разом робився милостивіший до Цапковатого та закликав його до хати.
Років через три після смерти пана Івана настав на Україні великий голод. З весни, аж до жнив, не було дощу. Степи повигарали, голодна, схудла худоба сновигала смутна та похила по рудих, вигорілих та витолоченних пастівниках, шукаючи недогризків, бурянів-нежері, а часом здіймала ревище й дикий стогін страшно та глухо лунав у розпеченому повітрі над вигорілими степами. Курява неслася по шляхах, вихри схоплювалися і крутили пилом по степу, здіймаючи його високо, аж під хмари. Дрібний порох мабуть і не осідав уже з повітря, а змішувався з ним. І сонце не світило своїм звичайним, ясним та радісним сяйвом, а горіло якимсь крівавим блиском і червоні відблиски його розпливалися в повітрю, залягали скрізь по землі: по селах, по степах, по лісах. Дрібне, скручене, зашкарубле листя чорною обріднілою та обсмиканою шапкою настобурчилося над лісом, хліб ледве зіпнявся від землі і вже посох, листя поскручувалося, пожовкло, нива обрідніла і хліб не достиг, — догорів, з половини не вибивши колосся з колодочок. Люди ходили з молебнями тай годі сказали, вкинулися кожен у своє: хто в журбу, хто в молитви, а хто в піяцтво… Як наспіли жнива, не скосили, — вирвали хліб і по чорних сумних стернях стирчали, як сироти, темні кіпячки намиканої соломи або колосу, низенькі та вбогі — ген, ген одно від одного. Обмолотилися загодя тай по-
