доручення та, щоб догодити, що купує дешево, докладв на її покупки своїх грошей. Ніщо не помагало і пан Андрій, де далі, тільки дужче глузував із нього.
— Як же буде, паночку? — починав Янкель, виринаючи зпід землі перед паном Андрієм. — І чому ви не хочете продати мені ваш хліб?…
— Бо не хочу.
— Ай, паночку, що ж ви маєте робити з ним?…
— Поїм.
— Пан жартують собі, як таки можна таку силу зїсти? — хвилювався Янкель, якому зовсім не хотілося жартувати, бо аж трусився, скоріше зробити ґешефт.
— Так, думаєш, не вправлюся?…
— Ну, пан усе так шуткома кажуть, але ж я дам добру ціну. Може пан подумають? На що пан буде той хліб далі держати?
— А тобі він навіщо здався?…
— Ну, я продаватиму.
— От бачиш, питаєшся, а й сам знаєш, що з ним робити. Продаватимеш, кажеш, то й я продам.
— Ай. Як же то може статися? Такий великий пан! Тож не панське діло. Як те можуть самі пан робити? Та же в пана половину вкрадуть!!
— Хто краде? Ти!
— Як можна, я чесний єврей.
— А хтож нечесний?
— А я знаю? Ну скільки людей… ну, в пана є прикажчики…
— Ось чуєш, Янкелю, не бреши й не чіпай моїх прикажчиків, то не твій клопіт!
