Сторінка:Володимир Леонтович. Хроніка Гречок. 1931.pdf/43

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Але ж як таки, паночку, невже ж вам шкода дати заробити шматочок хліба бідному євреєві? Я-ж і все моє посімейство будемо Богу молитися за пана.

— Чи ти чуєш, і я за тебе помолюся та вже і за твоє посімейство, а заробити я сам хочу.

— Ну хіба ж таки пан зможуть таке діло робити?

— Чому би не зміг, чи я дурніший за тебе?

— На що дурніші. Хай Бог милує сказати таке слово, — підлещувався Янкель. — Хто зважиться сказати таке слово? Не через те пан не зможуть, а через те, що це таки дуже важке діло, важке, бо воно… не приятне… і однаково пан не витримають і комусь продадуть, а тільки не хотять дати заробіток бідному Янкелеві…

— Ні, не продам, ні тобі тай нікому.

Янкель неймовірно покрутив головою.

— Я тобі кажу, Янкелю, не продам. Сам подумай. Батько весь вік хліб збирали, такого випадку дожидаючи, а я тебе з доброго дива до баришів припустив би? Чуєш, обрид уже ти мені, забирайся! — мовив пан Андрій останні слова суворо.

Янкель відскочив, відступився два кроки, але враз наче наважився і знов приступив до пана Андрія.

— Я вам, паночку, по полтиннику за всяке зерно дам. Ви тільки подумайте, за пуд, за всяке зерно, по полтиннику. Де ви чули таку ціну?… ну?… — і він з виразом перемоги глянув на пана Андрія.

— Ось іди мені під три чорти!