— Ай, чого ж пан сердяться. Я ж даю добрі гроші!…
— Та я знаю, ти хочеш добре заробити… я і не серджуся, а тільки, Янкелю, не гай мені часу, а собі не втрачай, як той мовляв, здоровля. Мені таки шкода тебе… Ось ти вже з глузду зсунувся та, щоб моїй панії догодити, певно свою готову десятку запакував, бо щось дуже дешево оті сукні показав, що з її доручення купив. Так ти цього не роби й не втрачайся, бо однаково не поможе. А цієї десятки я таки тобі не зверну, щоб не був удруге дурнем та щоб і відчепився…
— Та це ж кат, се таки просто кат! — лютився опісля Янкель між своїми, упевнившись, що так і не зробить діла з паном Андрієм.
Вже наприкінці Пилипівки почали люде питати хліба та платити нечувані ціни. Давніше ніколи й не чути було дорожче, як двацять копійок за пуд пшениці, тепер давали вже по полтиннику, та пан Андрій держався зі своїм, бо бачив, що ще подорожіє.
За тих часів ціни на збіжжа звичайно були дешеві й ніхто не присівав побагато хліба, то й зрідка в кого були великі запаси. Залізниць тай просто добрих шляхів не було, отже привезти хліба здалеку, з дорідних країв було неможливо, тому під недороди він страшенно дорожів і в такий час траплялося часом, що люди за корець хліба поступали все своє майно, відрікалися батьківщини та ладні були б, якби можна, і самих себе і дітей за-
